Ампутація амбіцій (про громадянську свідомість українців)

Україна — країна третього світу? Так уже склалося, що українці можуть заявити про свої інтереси тільки у формі протесту. Причому обмеження форм волевиявлення, ініційоване владою, не дає від­повіді на запитання «за що ми вис­тупаємо?» і за всієї чіткості позиції «проти» цей факт істотно звужує обрії суспільної свідо­мос­ті.

І річ навіть не в тому, що наші громадяни недостатньо компе­тентні соціально і не використовують усіх суспільних механізмів прямого впливу на дії влади, а отже, не можуть змусити її діяти у своїх інтересах, — у нас немає реальної моделі су­спіль­ного життя. Що означає втрату зв’язку з дійсністю. І втрату здорових амбіцій цілим народом — а це можна порівняти з утратою життєво важливих орга­нів людиною. Або, наприклад, з утратою великого кола крово­обігу…
Половина населення готова до протестних дій
Як показують соціологічні дослідження Центру Разумкова, «маленький українець» не дуже-то й амбітний. На перших місцях у його ієрархії цінностей — здоров’я, стосунки з сім’єю, рівень добробуту. Само­реалізація, самоствердження — десь на 13-му міс­ці, суспільне визнання і повага — на 14-му. Кар’єра — на 15-му місці, при тому що цікава робота — всього на 10-му.
Значимість рів­ності прав і можливостей наші люди оцінюють в 4,66 бала за п’ятибальною шкалою, рівень її реалізованості в реальному житті — всього в 2,62 бала. Допомогу з боку держави люди оцінюють в 4,37 бала, реальну її наявність у їхньому житті — у 1,98 бала.
Тому зрозуміло, що протестні настрої в суспільстві наявні в такій розкладці: тільки 22,8% населення згодні терпіти матеріальні труднощі заради збереження в країні порядку, 53,9% готові вийти на вулицю з про­тестом у разі значного погір­шення умов життя (вагалися з відповіддю 23,2% опитаних). Готових іти до кінця у відстоюванні своїх інтересів небагато: переконаних у тому, що візьмуть участь у санкціонованих мітингах і демонстраціях, усього 19,5% (іще 29,6 зазначають, що, скоріш за все, візьмуть у них участь), у несанкціонованих мітингах і демонстраціях — 8,5 (і 17,4 тих, хто, скоріш за все, вийде на вулиці), у страйках — 8,9 (і 18,5% тих, хто, можливо, до них приєднається). Бойкот — відмова від виконання рішень адміністрації, органів влади — абсолютно прийнятний для 6,2% опитаних (іще 12,9% стверджують, що, скоріш за все, його підтримають). Блокування руху на дорогах і залізницях реально можуть застосувати 3,9% опитаних (і 8,2%, швидше за все, їх у цьому підтримають). У вуличних сутичках узяли б участь 2,2% опитаних (і 4%, швидше за все, візьмуть у цьому участь). Створення не залежних від президента та уряду озброєних формувань виявиться під силу 2,2% респондентів (і 2,8%, скоріш за все, їх підтримають).
Але сам протест можливий лише в разі обмеження вітальних інтересів наших громадян — у разі значного підвищення цін на найнеобхідніше готові вийти на вулиці 42,5% опитаних, у разі невиплати зарплат — 34,2, через низький рівень заробітної плати — 29,2%. Із протестом проти масового скорочення робочих місць на якомусь підприємстві або в якійсь галузі готові виступити 26,9% опитаних. Опиратися сваволі місцевої влади готові 21,6% опитаних. Проти злочин­ності й беззаконня готові боротися 21,6% громадян. А от вийти на екологічний мітинг згодні тільки 9,4% респондентів, узяти участь в акціях для захисту пам’яток історії та культури — 7% і виступити на захист порушених прав інших людей — усього 15,4%. І тут так і проситься в рядок обвинувачення українсь­ких громадян у глибокому духовному провінціалізмі й нерозу­мінні того, що добробут саме й починається з утвердження в суспільстві громадянських прав і свобод. Але як звинувачувати народ, який свого часу підняв помаранчевий прапор Майдану, — він же повинен знати ціну демократичним принципам? І правда, вийти на вулиці на підтримку чинної влади згодні тільки 2,6% респондентів.
Але зараз у суспільстві переважають цінності виживання (зрідка — самоствердження, як у випадку з протестами підприєм­ців). Саме це відкидає нашу країну до країн третього світу.
Чи свідчать ці дані про належність українців до населення країн третього світу? — на це питання газети «Дзеркало тижня. Україна» відповідав директор соціологічної служби Центру Разумкова Андрій Биченко
Джерело : Дзеркало тижня