Олена Треммері. За кого голосувати!?

Чим активніше передвиборча агітація, тим частіше цим питанням задаються українці.

Можна довго вивчати політичні платформи кандидатів на пост Президента, їх прес-конференції та заяви, сподіваючись вловити різницю поміж позиціями, якої, насправді, немає. Більш того, немає впевненості, що хоч один з них говорить правду і знає, що потрібно робити і як робити. Всі, як один, лідери партій збираються кудись вести націю, але складається враження, що претенденти в «слуги народу» самі бродять у сутінках і виходу з ситуації, що створилася в країні, не бачать. На кшалт сліпих і глухих. Декларація намірів, ходіння «навкруги» та спотворення фактів - те, що подається на обід громадянам України під солодким соусом демократії і свободи вибору.

 У боротьбі за виборців кандидати демонструють готовність «з шашкою наголо» впоратися із загальнонаціональними проблемами різного ступеня важливості та пріоритетності: від комунальних неплатежів до вступу в НАТО. В залежності від матеріальних або владних важелів, роблять це більш-менш правдоподібно. Але знаючи штучну природу цих «демонстрацій можливостей», сумніваєшся, чи надовго вистачить у кандидатів ресурсів для підтримки своїх ініціатив? У кращому разі, ще на пару місяців після виборів.

На жаль, прикриваючись «мудрістю» і всезнайством, кандидати в Президенти неспроможні кардинально вирішити заявлені проблеми, тому що не володіють чіткою програмою дій для побудови правильної і міцної системи взаємин у суспільстві. Без цього неможливо розраховувати на скільки-небудь довгостроковий результат. Політичним лідерам час усвідомити, що українському суспільству та політичній еліті потрібні абсолютно діаметрально протилежні речі. А саме - та абсолютна якість правди, яка цими двома формаціями розуміється, на жаль, по-різному.

Деякі кандидати в Президенти вловили настрої нації, але, на жаль, для них це всього лише козир, яким можна скористатися для підняття рейтингів. Практично один за одним, лідер Партії Регіонів Віктор Янукович та спікер Володимир Литвин зробили свої заяви про необхідність об'єднання суспільства, але в різній формі. Наче їм усім роздали однакові партитури. Лідер «Фронту змін» Арсеній Яценюк бачить необхідність проектування майбутнього держави, що само собою має на увазі «зшивання» суспільства і єдиний рух вперед. Фактично, кожен з кандидатів претендує на істину, однак можна засумніватися, чи мають заявники подальше уявлення про шляхи реалізації своїх програм? Адже скільки політиків, стільки і рецептів! Розібратися в дійсних намірах кандидатів можна лише шляхом оцінки загальної картини того, що відбувається. Сьогодні ЗМІ дають нам таку можливість і це вже само по собі є показником завоювань демократії в Україні.

Немає сенсу витрачати час на вивчення передвиборчих обіцянок усіх 30 претендентів на пост Президента, тому що більшість з них - технічні. Достатньо взяти першу п'ятірку лідерів.

Один з претендентів намагається переконати нас у тому, що, незважаючи ні на що, все ж таки працює. Цілком зрозуміло, що в цьому випадку у голосних передвиборчих програмах немає потреби, тому що є можливість реальними справами продемонструвати свої здібності. Але, на жаль, саме тому, що очевидні неефективність і популізм дій кандидата, для багатьох виборців це гасло несе негативне сприйняття.

Інший цинічно виступає з ініціативою створення загальнонаціонального центру, який можна буде створити «вже після виборів, як тільки народ надасть йому кредит довіри». Таке висловлювання нагадує народне прислів'я: «після дощику, в четвер». Як може народ, якого роками обманюють політичні лідери всіх мастей, дати апріорі кредит довіри якомусь віртуальному антикризовому центру з умовою: тільки виберіть мене Президентом!? Твердження, що зараз не час проводити реформи суперечить суті всіх процесів, що відбуваються в суспільстві. Поки бізнес структури перетягують один у одного ковдру, народ загинається, країна влазить у борги на десятиліття, вітчизняний виробник втрачає бізнес, і не має шансів, що деякі галузі вдасться реанімувати після такого масштабного удару. Саме зараз нам необхідний лідер, який забезпечить ясність в політиці як гарантію стабільності нашого життя. Абстрактних ж вигадок з приводу структури якогось центру для цього явно недостатньо. І що за структура така: «за участю всіх сил, представлених в парламенті, а також української інтелектуальної еліти»? Хотілося б знати, за яким принципом буде ідентифікуватися ця «інтелектуальна еліта», якої в чистому вигляді в нашому суспільстві вже не існує? Вона розбавлена «золотою молоддю», бомондом, що складається з дітей політиків, що часто ведуть паразитарний спосіб життя, сумнівних зірок шоу-бізнесу, псевдо діячів мистецтв і інших учасників нескінченних телешоу про світське життя.

Таким чином, лідер партії, яка спрямовує свою діяльність виключно на вирішення інтересів кількох промислових груп, не в змозі запропонувати суспільству істинний і розумний варіант об'єднання цього самого суспільства.

Третій пропонує змінити стан речей, взагалі не пропонуючи чіткого плану дій. Викриваючи існуючу владу, правильно розставляючи акценти, тим не менше, обмежується лише деклараціями у розрахунку, що «нова молода кров» у політиці принесе йому дивіденди у вигляді голосів виборців.

Четвертий ратує за повернення ідеалів КПРС, не змирившись з тим, що цим останкам заповідано бути похованими і довго служити повчанням наступним поколінням українців.

П'ятий, а п'ятий претендент працює в силу реальних можливостей, тому ні на що не претендує і нічого не обіцяє, так як він і так Президент і сподівається, що його оберуть по старій пам'яті. І так до нескінченності.

За законами політтехнологій, якщо немає чітких програм, то єдиний шанс отримати більшість голосів - це використати старий прийом: полити брудом опонентів. Проте, ініціатори таких провокацій повинні віддавати собі звіт, що незалежно, чи вони в опозиції чи при владі, політики не живуть на Місяці, а беруть безпосередню участь в будівництві держави. Знімати з себе відповідальність за події в історії, будучи при цьому не останньою фігурою в шаховій партії - не найкращий хід для політичного гравця. У даній ситуації кращим питанням до себе може стати: а що я зробив як опозиціонер для того, щоб поліпшити стан справ у країні? Якими мотивами керувався у прийнятті тих чи інших рішень? Відповісти на ці запитання під силу тільки таким лідерам, які правдиві самі з собою і з народом. І тільки тоді велика ймовірність підтримки такого політичного лідера більшістю виборців не за гроші і обіцянки, не по списках і членство в партіях, об'єднаннях і т.д., а виключно за покликом серця.

Настрої, які домінували під час святкування Дня Незалежності України, свідчать про те, що сьогодні багато українців усвідомлюють свою відповідальність за долю своєї Батьківщини. Завдання претендентів на роль справжнього «батька нації» надати виборцю, згідно з Конституцією України, можливість об'єднання та відтворення суспільства, показати механізм втілення в дію основних прав громадянина. Це і буде тією 46-мільйонною частинкою влади, яка законодавчо задекларована.

На практиці, таких механізмів поки не існує, як і не існує демократичної системи виборів. Голоси виборців не мають належної ваги, тому що фальсифікація стала нормою виборів в Україні. Беручи до уваги недосконалість Закону про вибори, можна легко спрогнозувати, що і після виборів ситуація не змінитися. Націю чекає нова хвиля сумнівних позовів та претензій з боку тих, хто програв. Поки суди існують як інструмент маніпуляцій для вирішення спорів між владними структурами, новообраному Президенту не дадуть спокійно вступити в свої повноваження. Історія повториться знову. У цьому тунелі під назвою «українська політика» не видно в кінці світу. І не дивлячись на райдужні звіти уряду, загальноукраїнська криза буде поглиблюватися в усіх її проявах.

Сьогодні кожен українець відчуває на собі, що земля йде з-під ніг: немає фінансової стабільності і немає можливості захистити себе і свою родину від назріваючого краху. Судова система стала доступнішою для звичайних людей, але довести свою правоту часом також складно, як і раніше. Незважаючи на те, що нещодавно була введена система тестів для суддів на професіоналізм і порядність, ряди суддів ще довго будуть очищатися від «зваричів», а професія адвокат буде асоціюватися не з захистом цивільних прав людини, а з «решаловом» питань за принципом: хто більше заплатить.

Так за що ж повинні віддавати свої голоси українці? За реалізацію особистих цілей вузького кола промислових кланів? За продовження деребану портфелів і сфер впливу? За інтриги в політичних колах? За пожирання лідерами партій одне одного на зразок павуків у банці?

 На щастя, українське суспільство вже не має райдужних ілюзій щодо нової «помаранчевої революції» і стало більш тверезо оцінювати те, що відбувається. Це вселяє надію в те, що ми, як мудра і древня нація, зможемо дати оцінку подіям і зробити відповідні висновки. І висновки не ті, які нам нав'язують кандидати, закликаючи перекинутися до їхнього табору за якісь бонуси, а правдиві, як перед Богом і самим собою. Ми повинні відкрито заявити свою волю в той момент, коли це буде мати силу Закону. Тобто під час виборів.

У цьому й полягає відповідь на головне запитання: «заради чого і за кого голосувати?» Продаватися за пайки і за копійки, заради тимчасової можливості купити собі, що поїсти і що одягнути? А що нас чекає далі? Я пропоную бути чесними з самими собою, прислухатися до свого серця і визначити, чи хочемо ми наслідувати досвід і приклад конкретної людини з тих, кого нам пропонують, чи повіримо ми йому і наскільки він близький до нас за духом і розумінням? Впевнена, прочитавши ці рядки, кожен з нас замислиться та візьме паузу для роздумів.

Далі буде…

Думки авторів статей, які публікуються у розділі "Думка Громадівця" не є офіційною позицією Української Громади. Ми надаємо кожному активному громадівцю право висловити свою думку і бути почутим.