Олена Треммері. Хто є хто, або хто кому служить? Частина 1,2

Частина 1. Помісна Церква – загальнонаціональне сподівання, або «залиште нас у спокої, самі розберемося».

Призначення духовних інститутів в будь-якому суспільстві - в реалізації функції об'єднання всіх його рівнів в єдину цілісну систему, що функціонує завдяки дотриманню певній системі цінностей. Дане об'єднання суспільства передбачає закладання правильної системи взаємин в розрізі: громадяни, їх духовні, суспільні інститути і інститути державної влади. Реалізувати дане положення можна лише шляхом побудови нової моделі життя і розвитку суспільства на основі  духовних Законів, на яких і базуються державні Закони. У свою чергу, дотримання і виконання цих Законів вимагає забезпечення і контролю з боку суспільства.

Сьогодні, як і раніше, мільйони громадян України поділені на три категорії: на атеїстів, що категорично відкидають сам факт існування Бога та його керівної ролі на Землі, на тих, хто вірить церковним представникам за традицією та зі страху втратити останній оплот Віри захищають його до останнього та на тих, хто вірить з розсудливістю і не згідний довіряти неякісним «посередникам» між людиною та Богом. Проте громадяни усіх трьох категорій, згідно соціологічним опитуванням Центру Разумкова, задаються питанням про роль та місце  Церкви у суспільстві, які функції має вона виконувати, яким чином має відтворювати своє призначення «пасти паству» та вершити Суд Божий згідно Священного Писання. Та найголовніше – чи можна довіряти Церкві, чи віддають собі звіт, що роблять ті, хто «пасе паству»? Чи відповідає якість проповідників на місцях їхньому положенню?

По слідах циклу репортажів телеканалу ТСН «У бога за пазухою» у медіа просторі покотилася реакція аналогічних спроб виявити істинне обличчя церковнослужителів, а насамперед, тих, хто очолює Церкву: чи то Православну, чи то Католицьку. Здається, що самі автори та політичні замовники низки телематеріалів, що засуджують ганебні явища серед духовників, їхню жадобу до влади та прихильність до мирської розкоші, не віддавали собі звіт про той механізм, що його запустили у суспільстві. Намагання замовників отримати певні преференції у інформаційній підготовці суспільства до «правильного» сприйняття подальшого політичного піару обернулися тотальним викриттям сутності та якості керівників та підлеглих у чинних духовних інститутах.  Досі закрита тема для обговорення вмить перетворилася на дієвий інструмент зняття мішури та фальші з представників духовенства. Як і у політиці, у банківській сфері, у соціумі, Церкви підпали під безжалісний механізм глобальної кризи.

Суспільство нарешті звернуло увагу на проблеми у релігійних інституціях, зокрема, на якість своїх духовних пасторів та вже не згодне мовчати. Громадяни прагнуть визначитися, хто є хто у Церкві. Віруючим нестерпна думка про те, що панотці використовують їхню Віру як розмінну монету у домовленостях із структурою «влади»: хто кого підтримає, кому дасть благословення чи у якому храмі здійснить сповідь. Та постає низка запитань: а чи взагалі морально використовувати такі християнські категорії як сповідь та благословення в особистих і корпоративних цілях у формі театрального дійства із залученням  релігійних інститутів в особах конкретних громадян – представників цих інститутів, наприклад, Католицької Церкви у Ватикані та Християнської в Єрусалимі тощо? Або створювати галас навколо молитви у різних монастирях та храмах, сподіваючись, напевне, що спрацює принцип, коли кількість переросте у якість? Чи угодно Богу бачити, що з його Вчення роблять піар акції?  І, врешті-решт, чи отримують благословення Господа громадяни, які порушують принцип таїнства покаяння?

Зміна свідомості та прагнення повернення до духовності, що розпочалися у 2004 році міцним «помаранчевим» поштовхом у серце, є вже незворотнім процесом. У ті переломні для України дні дві тисячі священнослужителів різних конфесій не залишили свою паству, застерігаючи людей від насильства та агресії. Кожен свій день Майдан Незалежності розпочинав із спільної молитви. Українці, що повставали на захист правди і справедливості, прагнули духовної підтримки церкви і отримали її. Це був рух загальнолюдської любові і взаємоповаги. Нація пробудилася і Віра прагне відродитися всередині кожного з нас. Тепер нам вже недостатньо бути просто поінформованими, що коїться у державі, у суспільстві, у релігії, зокрема, скільки приходів та єпархій, конфесій та віросповідань існує в Україні. Громадяни потребують того, щоб духовні інститути приймали активну участь у розбудові суспільства, причому їх функція має бути якісною, а це можливо лише за умови якісного очищення Церкви та її активної присутності у Державі.

З 2005 року Президентом країни громадянином Віктором Ющенко активно просувається ідея створення Єдиної Помісної Церкви. Він вважає, що «утворення в Україні єдиної Помісної Православної Церкви є одним з найважливіших факторів самовизначення нашої нації, утвердження її ідентичності і єдності… Український народ прагне подолання розколу…Його наслідки тяжіють не тільки над православною громадою в Україні – він став каменем спотикання на шляху всього нашого суспільного розвитку».

Створення єдиної Помісної Церкви дійсно могло б вирішити багато національних проблем. Та чи реально на сьогодні таке єднання?

До сьогодні між верхами Української Православної Церкви Київського та Московського Патріархатів йде завзята ворожнеча за право називатися Українською Автокефальною (Помісною) Церквою. Поки ці суперечки йшли у площині інтересів самих церков: за канонічність та омофор, парафіяни самостійно визначалися, хто й до кого відноситься, особливо не втручаючись у сварки «отців». На сьогодні можна констатувати той факт, що представники обох Церков так себе скомпрометували постійними взаємними звинуваченнями, що невдовзі той час, коли парафіяни взагалі відмовляться сприймати їх як представників Бога на Землі. Бо їхній донедавна розважливий діалог перетворився на фізичну боротьбу за владу та землі, за храми, приходи та парафіян. Міжконфесійна війна вступила у стадію  розборок, що більше нагадують бандитські, під час яких страждають перш за все українці.

Нещодавно створенні робочі групи по підготовці до переговорного процесу с боку обох Православних церков: Московського та Київського Патріархату, демонструють лише декларації про наміри. Спроби їх представників розв’язати питання щодо спадкоємності церков, їх канонічності тощо та домовитися про формат об’єднання упираються у головне: хто очолить Помісну Церкву. На жаль, Голови конфесій не шукають іншого підґрунтя для компромісного об’єднання. Тому мова у даному випадку  не може йти про єдину Помісну Церкву на чолі з кимось одним із нині діючих керівників Православних Церков. Їх суперечки давно вийшли за межі особистої міжконфесійної війни, де вони «варяться» з 1992 року. Ситуація потребує залучення до участі в процесі створення Єдиної Помісної Церкви громадян України. Власне, громадяни, що прагнуть духовного відродження, мають повне право апелювати до релігійних керівників як до своїх пастирів з вимогою їх особистої відповідальності.

Нинішні «патріархатні» амбіції та неспроможність церковних верхів домовитися між собою взагалі ставить під сумнів  їх право очолювати церковні структури. Їх дії призводять до розколу серед парафіян і ведуть до початку процесу відторгнення самим суспільством духовної інституції як такої. Тобто, виникає загроза руйнації вагомої складової суспільства. Як наслідок не виважених дій релігійних керівників відбувається виведення духовних інститутів з фінансів, тобто з відносин з приводу створення та розвитку фондів. Наразі, священики дивуються, чому люди не вірять ані «державі», ані «церкві»! Бо Держави по суті поки що не існує, як і Церкви, йде їх побудова. Церква має повернутися до своєї пастирської функції попри всі амбіції.

Виконання пастирської функції духовними інституціями, насамперед, передбачає піклування про людей,  спроможність якісно вершити Праведний суд та подбати про треби парафіян. Для цього Церкви мають повернутися до своєї ролі незалежного, але дієвого сегменту суспільства у структурі державного управління. Стати повноправними чинниками контролю за дотриманням Закону, який базується на Божих заповідях.

Мабуть, саме це намагався пояснити громадянин Арсеній Яценюк у своєму «Українському Проекті»: «У нас є потужна, випробувана століттями система цінностей – православ’я. Просто до цих цінностей необхідно повернутися після десятків років войовничого атеїзму. Я не виступаю за масові походи до церкви – я насамперед за те, щоб нормою життя стали основні християнські заповіді… І церква у цій роботі має стати помічником держави». Щоправда, далі у пана Яценюка йде теза про ідею східноєвропейського об’єднання у вигляді федерації слов’янських народів, що очолюватимуться Україною на принципах рівності й суверенності.  Важко погодитися саме з останнім висновком кандидата, бо він, здається, навіть не уявляє той інструмент, що може примусити Росію стати під «рівноправне» головування України. Та це й не потрібно.

Думку про єдність держави та церкви підтримує, принаймні, і громадянка Юлія Тимошенко. На зустрічі у Ватікані прем’єр-міністр зазначила: «тільки з відродження духовності розпочнеться і економічне відродження країни».

Необхідність присутності Церкви у суспільному житті публічно декларують самі Голови конфесій. Місяця два тому в інтерв’ю «УНІАН» Патріарх Української Православної Церкви Київського Патріархату Філарет сказав: «Церква має бути активно присутня у суспільному, духовному та державному житті». І нічого не сказано про механізм активної присутності священників у житті віруючих.

У свою чергу, в інтерв’ю «Дзеркалу тижня» Голова Української Греко-Католицької Церкви Архієпископ Любомир Гузар зазначив: « Держава повинна, зі свого боку, поважати церкву, а церква – допомагати державі у тих питаннях, де сфери їх піклування про суспільство перетинаються. Це в ідеалі. Але…кожна держава хоче контролювати церкву…А церква…мусить бути вільною, але співдіяти у добрих справах».

Думаю, що дослідження позицій керівників конфесій та державних діячів потребує окремого та більш детального відображення в окремому матеріалі, чому обов’язково приділю увагу найближчим часом…

Звісно, відокремлена позиція Церков дуже вигідна, бо не передбачає відповідальності за історичні події у Державі. Тому і не стимулює до пошуку механізмів зміни Правил. Щоб не відбувалося в парламенті, у суспільстві, у системі судочинства, позиція духовників залишається на засадах нейтральності. Як радить Блаженіший Любомир Гузар: «Ми свідомі того, що переживаємо не найкращі часи, і тому Всеукраїнська рада церков звертається до народу із закликом молитися…Ми поручаємо богові наше майбутнє, нашу долю, але ми люди, отже – мусимо діяти». Так, лише Господь знає, як нам допомогти і сьогодні, здається, вся Україна молиться: від Президента до пересічного мирянина за здоров’я людей. І при цьому ми всі у суспільстві маємо якісно виконувати  певну функцію: лікувати, виробляти, орати землю, будувати, вчити тощо. А функція священників у суспільстві полягає, насамперед, у відтворенні Правосуддя. Церков є носієм Віри та Законів Божих на Землі. І час, коли можна було обмежитися лише функцією проповідників і спокійно, «вільно від держави» жити,  плине. Отже і Церква має діяти…

Частина 2.  Якщо не можете об’єднатися, то давайте «судитися»

Можна довго дискутувати з приводу того, що будь-яка держава хоче контролювати усі структурні елементи і не дає шансу на виконання своєї місії. Проте, чого варте збереження Церквою позицій «вільного» дрейфування, коли українській нації загрожує небезпека? Про який ідеал та здорову співпрацю може йти мова у такій ситуації? Чи є здоровим те суспільство, у якому під час нардепівських розбірок у парламенті по справі «Артеку» з’ясовувалася не правда щодо попрання прав дітей, а хто кому вирішив насолити у передвиборчий період? І яке рішення по даному інциденту матиме суспільство? Справу передано до корупційного органу управління, де по всіх інформаційних показниках здійснюється тиск на справу. Чи то не показовий приклад, коли втручання Церкви в якості суддів, що спираються виключно на Священне Писання, у даному випадку могло б створити правовий прецедент у юридичній практиці  і по новому поглянути на роль духовних інститутів у суспільстві?

Наше суспільство хворе, його слід лікувати. І ліки у даному випадку – це побудова якісно нової системи управління, зокрема, судової системи, на принципах застосування християнських категорій відповідно дійсного змісту. Інструментом для цього є співпраця державних та духовних інститутів на незалежних засадах у системі Правосуддя та вплив їх рішень на всю структуру державного управління. Цей процес запустить механізм духовного відродження суспільства через довіру Богу для отримання результатів його Справедливості як Дару. За таких умов можна буде реалізувати активну контролюючу функцію громадян у суспільстві.

Таким чином, якщо на сьогодні реалізація формату Єдиної Помісної Церкви нездійснена, слід застосувати громадянський інструмент, що передбачає створення умов для організації публічності державного судочинства із реалізацією в цьому процесі місій духовних інститутів в межах їх завдань.

У такий спосіб у релігійних конфесій будь-якого віросповідання є можливість зберегти «при собі» свої догматичні позиції та залишити незрушними канонічні погляди. Решта ж майнових та особистих претензій лежить у площині мирських амбіцій і не мають відношення до виконання істинної пастирської функції.

Позиції керівників конфесій щодо такого формату відносин «держава – церква» мали б визначити якість та міру їх свідомості тому, куди вони ведуть паству, міру відповідальності за подальший рух ввірених їм релігійних структур та відповісти на запитання: хто є хто і кому служать ті, хто очолює Церкви? Взагалі, чи готові представники Церкви на активну співпрацю із суспільством як  то декларують?     

На момент виходу в ефір ТСНівських репортажів Олексія Душки, канцелярії Головуючих  шести конфесій вже отримали листи із пропозицією розглянути певний Проект, що за своїм змістом та структурою передбачає: «створення рівних та рівноправних умов для виконання своїх завдань основними духовними інститутами України по впровадженню та укріпленню десяти основних заповідей, на яких базується організація життєдіяльності людського суспільства, незалежно від політичних поглядів, майнового, світського стану, етнічного походження, віросповідання тощо, кожного конкретного члена суспільства». І замість того, щоб звинувачувати журналістів в упередженному або заполітизованому ставлені до представників конфесій, було б логічним з їхнього боку виступити з новою ініціативою щодо відтворення природного механізму суспільного судочинства за своїм посередництвом. Тоді дійсно можна було б констатувати дотримання істинного призначення – вершити праведний Суд та пасти паству.

Проект альтернативного правосуддя із супроводжувальним листом був розісланий зокрема:
Предстоятелю Української Православної Церкви (Київського Патріархату) Патріарху Київському і всієї     Русі-України ФІЛАРЕТУ - 14.09.09;
Предстоятелю Української Православної Церкви (Московського Патріархату)    Блаженнішому Митрополиту Київському і всієї України    ВОЛОДИМИРУ - 22.09.09;
Предстоятелю Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) Митрополиту Київському і всієї України МЕФОДІЮ - 22.09.09;
Голові Всеукраїнської Спілки Об’єднань Євангельських Християн-Баптистів України ВЯЧЕСЛАВУ НЕСТЕРУКУ - 22.09.09;
Голові Української Греко-Католицької Церкви    Архієпископу ЛЮБОМИРУ ГУЗАРУ - 22.09.09;
Голові Конференції Римсько-Католицької     Церкви Архієпископу   МЕЧИСЛАВУ МОКШИЦЬКОМУ - 22.09.09.

Той факт, що ніхто з шести Голів конфесій не відповів на звернення, тим самим продемонструвавши ігнорування громадськості, вважаю за своє моральне право оприлюднити текст послання.    Наводжу офіційну частину тексту документу:

«Приклад останніх років довів, що у міжконфесійній ворожнечі Церква як інститут майже втратила свій вплив на парафіян і замість того, щоб виконувати  свою пастирську місію, сперечається за владу над народом.  Немає єдиного прикладу наслідування, немає до кого звернутись по допомогу, лише до Бога. Якщо він не допоможе, то напевне, вже ніхто не врятує цю країну, цей народ. Настав час, коли Церква має повернутися до виконання своїх прямих обов’язків, бо Суд, про який написано в Писанні, вже відбувається, а представництва цього Суду ще не створено. Альтернативна система судочинства може відтворитися через побудову певної громадянської організації, в складі якої передбачається присутність представників духовних інститутів та представників державних інститутів, у даному випадку – юристів. Друга мета організації, окрім об’єднання суспільства, це  - об’єднання конфесій у єдиному своєму завданні: виконувати свою місію та пасти паству, зберігаючи при цьому свою автономність (автокефалію) до тих пір, поки не виникнуть сприятливі умови для загального добровільного об’єднання».  

Далі роз’яснення самого Проекту. За принципом побудови дана громадянська форма  передбачає створення Відкритої Судової Палати, органу нового формату публічного судочинства.  В якості суддів залучатимуться як духовні особи, так і цивільні юристи. Завдання незалежних представників релігійних інститутів розглянути справу відповідно до Біблії, надати свої  тлумачення світським юристам, завдання яких привести церковний вердикт у відповідність до діючого Законодавства, ініціювати розгляд справи у державному суді для винесення остаточного рішення. Це лише  схема дієвої співпраці Держави та Церкви, що насправді передбачає  детального та всебічного пояснення.

Суть роботи Відкритої Судової Палати полягатиме в тому, що кожен громадянин України матиме можливість звернутися туди за справедливим Судом, що базуватиметься не на світських підвладних законах, а на Законах Божих та Всесвіту. Передумовою є обов’язкове приведення і Позивача, і Відповідача, і свідків до добровільної публічної сповіді на початку розгляду справи. Наразі не слід плутати  особисту сповідь священику, що оберігається таємницею зі сповіддю у Суді, бо у даному випадку це є інструмент якісного дослідження суддями фактів, ведення розслідування подій тощо. Такий формат включає в себе всю повноту усвідомлення громадянами своєї відповідальності за власні слова перед Богом та невідворотність Божого Покарання за гріх лжесвідчення, наклепу, підлогу тощо. Тому, перш за все, щира сповідь необхідна саме учасникам судового процесу для всебічного і правдивого з’ясування обставин справи. За таких умов усі фігуранти, що добровільно зголосилися розпочати судовий процес у Відкритій Судовій Палаті, віддаватимуть собі звіт, що  свідчать перед Богом, а не перед державними чиновниками і тому є всі підстави для об’єктивного судочинства та отримання справедливого рішення.

До речі, у європейських країнах, зокрема, Бельгії, така система судочинства вже існує як альтернатива державній формі. Суть в тому, що роль духовних інститутів зумовлена самим сенсом їх існування, їх покликанням виконувати пастирську місію, нести духовну складову у суспільство, нарешті, вершити Божий Суд по справедливості. Будучи повноцінним сегментом будь-якого здорового суспільства, Церква завжди займала рівноправне положення у вирішені найважливіших державних питань, залишаючи за собою виняткове право «останнього слова».

Досвід створення Відкритих Судових Палат має бути розповсюджений по всій Україні. Лише тоді, коли у кожному селі православний українець зможе звернутися до свого пастиря з проханням розглянути його справу по Закону Божому із залученням місцевого юриста, можна говорити, що ми досягли своєї первинної мети – єднання суспільства через закладання правильної системи відносин у розрізі: громадяни, їх духовні інститути, громадські інститути та інститути державної влади.   

Проте на цьому функції Відкритої Судової Палати не закінчуються. За справедливим судом до неї може звернутися будь-який громадянин, навіть Президент. Може бути розглянутий будь-який Закон, у тому числі і Конституція, розглянута робота цілого державного органу, розглянуті будь-які гучні справи на кшталт «Артеку» тощо. Єдина умова – бездоганність та особистісна якість тих, хто вершить Правосуддя: священників та юристів. Саме з цією метою передбачається застосування християнської категорії сповіді та покаяння для всіх. Дана процедура внесе ясність та розуміння тої відповідальності за свій вибір, що буде покладена на плечі кожного.

Далі буде…

Думки авторів статей, які публікуються у розділі "Думка Громадівця" не є офіційною позицією Української Громади. Ми надаємо кожному активному громадівцю право висловити свою думку і бути почутим.