Олена Треммері. Хто є хто, або хто кому служить? Частина 3, 4

Частина 3. «Покарання – як інструмент контролю за владою»

Можна, звісно, відкинути у бік кореспонденцію громадян і не відповідати, можна проігнорувати звернення журналіста або спробувати накласти анафему за реально подані факти, як це неодноразово застосовувалося релігійними діячами, можна тричі вважати, що як не звертати на щось уваги, все мине само собою, проте само явище приведення духовних інститутів до їхньої природної функції нікуди не зникне. Ще раз повторюся, це елемент кризи. Наразі панотці за звичкою відмахуються: «Бо політичні вибори на дворі». Так, якщо згадати хронічне маніпулювання влади християнськими категоріями, цілком зрозуміла «алергія»  священнослужителів на всілякі пропозиції, домовленості та проекти. Тим більше, що попри всі завіряння у нейтральності церкви, нинішні керівники конфесій заполітизовані та заангажовані ще заздалегідь. Хто до кого благоволіє, легко можна відслідкувати і це не є таємницею. Як не сумно, так вже історично повелося, що представників духовних інститутів будь-яка влада намагається використати для маніпулювання свідомістю віруючих, бо Віра – найсильніший аргумент для переконання людини у її виборі.

В тому й суть, що громадянам сьогодні не потрібне це маніпулювання, бо за часи войовничого атеїзму нам достатньо навязували віру у вождів, лідерів та Президентів. Годі. Наразі протидія цьому буде зростати у геометричній прогресії настільки жорстко, наскільки люди шукатимуть істинну Віру. І на цьому шляху вся мерзотність, брехня та нечестивість, зокрема і панотців, буде змітатися зі шляху, як непотріб. Той, хто страшиться цього процесу, ніколи не стане ініціатором публічного Суду, бо спочатку доведеться відповідати за свої вчинки, а потім судити інших.

Ті, хто нині очолює конфесії, прексрасно розуміють, що суть Проекту альтернативного Правосуддя не нова: цей процес відбувається здавна і донині, поки що у невидимій площині. Але на сьогодні ми вже можемо спостерігати й його видимі прояви:  нічого не можна сховати або замовчати, викривається те, за похорон чого ладні були б заплатити будь-які гроші. Усе, що замислюється можновладцями заради корисних цілей, обертається проти них. Якщо дослідити долі публічних діячів, нікого не можна назвати щасливою людиною, що отримує задоволення від своєї діяльності. Увесь парламент нагадує засідання на вулкані, що от-от вивергнеться…

Проте розраховувати на це виверження як на оновлення не варто, бо для країни це може виявитися фатальним. Сьогодні суспільство увійшло в фазу невідворотності свого вибору і свідомістю громадян більш керує почуття самозбереження, ніж “любов” до певної особи, що ставитиме експерименти над країною.

Те, що дійсно сьогодні необхідно суспільству – так це приведення до відповідальності громадян на посадах, їхній звіт про те, що вони зробили на керівних місцях, що не зробили, скільки і на які цілі витратили фінансові ресурси бюджету, кого покарали за злодіяння. І найголовне – як приклад має відбутися Покарання тих, хто винен у безладі у Державі, бо перш, ніж довірити комусь надалі керувати країною, громадяни мають бути впевненими у людських та професійних якостях своїх обранців, що вони не зруйнують все вшент. Відтворити цей процес у межах існуючої корумпованої судової системи неможливо, бо згідно із Законом, практично всі державні органи мають здійснювати заходи щодо запобігання та протидії корупції. Судова система  опинилася у замкненому колі разом із владою. Як чиновники при владі, так і судді, порушують свої посадові обов’язки, тому покривають один одного. Нинішня судова система потребує чищення так само, як і духовні інститути, як і система державного управління, як і суспільство в цілому, бо працівники усіх трьох складових суспільства виходять з народонаселення.

У таких умовах єдиним виходом з такого становища є створення альтернативної судової системи, і розпочати процес відтворення має саме Церква разом із представниками громадськості. Проект Відкритої Судової Палати мав на меті визначити ступінь готовності Голів конфесій до співпраці з громадськістю у тій їхній функції, що грунтується на Священному Писанні. І в даному випадку, їх згода чи ігнорування для загальної справи не має жодного значення, бо відтворення Суду йде поза межами людських намірів, він історично не переривався у часі. Наразі громадяни мають можливість врятувати свою країну саме переведенням механізму Правосуддя у видиму площину суспільної системи. Для цього серед працівників Церков є достатньо праведних священників, які віддають собі звіт у власній відповідальності перед людьми та перед Богом. Крім того, і серед працівників судових інституцій також є громадяни, хто чесно й професійно виконують свій обов’язок. Зрештою, система альтернативного правосуддя дасть всім змогу вийти з замкненого кола та отримати задоволення від своєї професійної діяльності.

Частина 4. «Народу немає – є лише політичні течії?»

Не даремно кажуть, що влада – місце для лукавого. Чи то влада державна, чи то влада церковна. Проте на інтерв’ю з Владикою Антонієм, ректором Київської духовної семінарії я йшла зі спокійною розважливістю. Член Синодальної комісії УПЦ по діалогу з УАПЦ і робочої групи по підготовці діалогу між УПЦ та УПЦ КП у своєму інтерв’ю УНІАН зазначив, що сторони мають «знайти те спільне, що об’єднує учасників діалогу, знайти точки дотику, що можуть стати платформою для порозуміння та конструктивної взаємодії». Тому моє рішення ознайомити з документи Владику було продиктоване тим, що за своєю сутністю, саме Проект Відкритої Судової Палати є тим інструментом, на платформі якої можна було б знайти ті рівноправні «точки дотику», де догматичні інтереси враховуються і всі конфесії представлені у рівній мірі.

Класичне інтерв’ю не відбулося, бо архієпископ, почувши, що я незалежний журналіст і побачивши в моїх руках диктофон, заборонив робити запис. Не в моїй практиці ховати диктофон під столом, тому він залишився на столі вимкненим і наразі немає можливості дослівно передати відповіді шановного архієпископа, проте хочу зупинитися на найяскравіших моментах, що запам’яталися найбільше.

Перш, ніж викласти суть справи, я мала визначити позиції ректора щодо ініціатив з боку громадян. На моє пафосне висловлювання, що сьогодні народ потребує об’єднання Православ’я як ніколи, Владика Антоній зазначив: «А що таке народ? Народу не існує – лише політичні течії!». Отакої…

По-друге, з самого початку розмови мій статус незалежного журналіста викликав зневагу та недовіру Владики Антонія: «Незалежних людей, а тим більше, журналістів, не буває! Незалежні лише святі!». Не хочу порівнювати себе з останніми, але всі ми, чи то люди, чи то святі, залежимо від Господа. А наша життєва залежність визначається мірою отриманих грошей за роботу від певної організації чи особи. Наразі ніхто мені не платить. Більш того, моя нейтральна позиція щодо конфесій та неналежність до жодної з них викликала сумнів, чи я віруюча людина. «Бо інакше Проект немає чого розглядати!». Виявляється, що конструктивні думки щодо церковних справ можуть виникнути лише у людини, що належить до певної православної конфесії. А чи заповідав нам Господь створювати ці конфесії? Та чи потрібні вони у такій кількості тому, хто дійсно вірить? Або варіант другий: можливо для Владики Антонія лише належність Проекту певній групі осіб внесла би сенс у розгляд Проекту, бо тоді можна було б розраховувати на якісь преференції?

На останок бесіди, Владика Антоній, презирливо поглянувши на вимкнений диктофон на столі, кинув: «Та ви все одно записували розмову на диктофон!». Зневага, підозра, недовіра, презирство, людська пиха – чи не такі людські риси є найгіршими? Я виходила з кабінету ректора з відразою у душі і мені пригадався вірш: «Яйця єхидни…

Пригадую, теж саме почуття у мене виникло, коли з екрану телевізора Патріарх Філарет із червоним обличчям крикнув кореспонденту: «Яке ви маєте право судити – судить лише церква». А чи не лише працівником на посаді є громадянин, що очолює УПЦ КП? І якщо вже по правді: якщо судить церква, то й судіть, реально і правдиво.

Цілком зрозуміло намагання церковних верхів вирішити питання між собою за закритими дверима і сподівання усіх загалом українців у даному випадку – не головне. Можна було б ще десяток років дозволити священнослужителям з’ясовувати суто свої стосунки, аби не нагальна потреба нації у об’єднанні суспільства на міцному ґрунті Віри та Довіри. Бо наразі замість християнської віри нам підсовують віру у політиків. І природно, що і мирські, і віруючи люди, прості громадяни, намагаються допомогти Церкві відродитися: «І що буде з народом, то і з священиком…». (Ісайя, 24:2).

Для мене було приємним відкриттям, що на рівні протоієреїв та простих священників і без Проекту розуміють принцип поєднання функції духовного інституту із державною системою судочинства. Звернулася я до предстоятеля Ольгінської православної церкви, що розташована неподалік від мого дому, з особистою проблемою і запитанням, яким чином може допомогти мені у її вирішені церква.

Протоієрей Всеволод відповів так:

-    На сьогодні  ми можемо накласти епітімію на винуватця, поклони бити, молитися за спасіння душі, бо, на жаль, у нас сьогодні лише такі можливості. Ми не в праві втручатися у суспільне життя, бо нас відокремили від мирських проблем. Вірніше, у нас відняли це право на офіційне втручання.
-    Як вважаєте, яким чином має бути присутня церква у суспільному житті, зокрема, у судовій системі?
-    П.В.: Слід на місцях вибрати священика, що знає юриспруденцію.

Він має вникнути у суть справи і офіційно приймати участь на суді чи при розслідуванні: на основі Священного Писання тлумачити факти, дії, хто тут правий, хто не правий і як цю справу трактувати згідно Слова Божого. Так, на основі Священного Писання та громадянського законодавства і має виноситися вердикт.

-    На сьогодні Голови конфесій отримали пропозицію щодо об’єднання суспільства та духовних інститутів через сумісну систему правосуддя. Проте, відповіді від них так і не отримано. Якщо відсутня ініціатива на рівні Голів, може є сенс впроваджувати дану систему на рівні єпархій?
-    П.В.: У нас все йде від верховного керівництва. Та все одно, церкву у будь-якому разі слід підключати до судового процесу, бо коли людина бачить священика, вона пронизується думкою, що життя не вічне, що коли-небудь настане смерть і тоді з чим ти прийдеш на той світ? Бо якщо тут, на землі, нічого не робити попри те, що така можливість була дана, то на тому світі можна отримати негативний результат.
-    Наразі ми спостерігаємо, що по діянням воздасться не лише на тому світі, а ще й за життя. До того ж, ця християнська категорія торкається усіх громадян: чи то політиків, чи то простих людей, чи то працівників церкви. До церкви, зокрема, особлива вимога і чищення її лав буде особливо прискіпливим. В даному випадку для церкви оптимальним є варіант власного самоочищення своїх лав згідно категорій, що їй найбільш за всіх зрозумілі. Наразі, протоієрей Всеволод, у Вашому приході служить священик, що ображає бідну жінку, що приходить до церкви за їжею та одягом. Поки я на Вас чекала, вона розповіла жахливі речі про його ганебну поведінку, що не личить навіть мирській людині. Це, як раз, і є та нагода, якою Ви можете довести, що церква в змозі до самоочищення.
-    П.В.: Так, дуже дякую за повідомлення. Обов’язково поговорю з цією жінкою, з’ясую обставини та вирішу це питання.
-    Дякую і Вам за бесіду.

На останок хочу привести уривок ще з одного інтерв’ю – з Предстоятелем Молитовного Дому Євангелія Миколою Костянтиновичем Величко, який уважно вислухав інформацію про Проект альтернативного правосуддя, проте зазначив:
-    На сьогодні будь-яке об’єднання серед православних церков, рівно як і серед католицьких, греко-католицьких, протестантських  неможливо. По нашому же уставу євангелістів-баптистів  ми не маємо входити до екуменічного утворення*. Наприклад, до Всесвітньої Ради Церков (ВРЦ). Особисто наш підрозділ ніколи туди не входив, лише ВСО ЄХБ** за радянські часи, але згодом за вимогою самих віруючих покинув ВРЦ. Взагалі, якщо брати основні принципи баптизму, серед них, зокрема, є і відокремлення церкви від держави, бо церков не має брати на себе функції, що притаманні державним органам управління.

А Бог суддя праведний і він краще знає, як розсудити.

Останнє твердження є головним та істинним і з ним важко не погодитися абсолютно. І щодо православних та католицьких церков, як ми можемо наразі спостерігати у інформаційному просторі, Божий Суд здійснюється.

Як інформація, Католицька Церква також не є учасником Всесвітньої Ради Церков і її представники стоять при ній лише як спостерігачі. Бо, як вони зазначають, «суть католицького екуменізму полягає не у відмові від частини свого догматизму заради створення прийнятого для всіх компромісного віровчення. А в пошані до всього того в інших конфесіях».
__________________________________________________________

* Екуменізм (грец. οἰκουμένη, буквально означає «заселений світ») - ідеологія та рух за співпрацю та взаєморозуміння між християнами  різних конфесій. Екуменічний рух ставить перед собою завдання:
- Краще пізнати всі Церкви і їхнє вчення, звертаючи увагу на об'єднувальні елементи.
- утворити основу спільного практичного діяння, прямуючи до єдності, яку проповідував Христос.

Також екуменізм виступає за посилення впливу релігії й вироблення загальхристиянської соціальної програми, придатної для віруючих, живучих у країнах з різними соціальними системами.

Екуменісти акцентують увагу на тому, що Святе письмо заповідає духовну єдність християн, у зв'язку з чим згадують слова Ісуса Христа: «Та не тільки за них Я благаю, а й за тих, що ради їхнього слова ввірують у Мене, щоб були всі одно: як Ти, Отче, в Мені, а Я у Тобі, щоб одно були в Нас і вони, щоб увірував світ, що Мене Ти послав.» Ів. 17:20-21
** Всеукраїнська Спілка Об’єднань Євангельських Християн Баптистів
_______________________________________________________________________

До речі, екуменічний рух у внутрішньому колі інтересів самих церков і механізм переведення християнської категорії правосуддя у суспільну площину – це не тотожні речі. У першому випадку, церква як теологічна інституція, свято охороняє свої знання, досвід та майно від експропріації них суспільством, тобто протидіє секуляризації***
__________________________________________________________
***Секулярізация (от лат. saecularis — мирской) — в історичній науці вилучення чого-небудь із церковного, духовного ведення й передача світському, цивільному веденню, перетворення церковної власності в державну.

У соціології процес зниження ролі релігії в житті суспільства: перехід від суспільства, регульованого переважно релігійною традицією, до мирської моделі суспільного устрою на основі раціональних (поза релігійних) норм. (Вікіпедія).
__________________________________________________________

У другому випадку, суспільство має запозичити дієву форму судової системи з християнської категорії для власного оздоровлення та приведення у порядок системи державного управління. І непрямий результат дії цього механізму – надання можливості конфесіям об’єднатися на рівноправному ґрунті без догматичних втрат. Бо як зазначається в протоколі зустрічі двох Православних церков, КП та МП, «суспільні ініціативи, направлені на подолання розділень в Українському Православ’ї, слід вважати корисними лише в тій мірі, в якій вони «не суперечать Відданню Православної Церкви».

Далі буде…

Думки авторів статей, які публікуються у розділі "Думка Громадівця" не є офіційною позицією Української Громади. Ми надаємо кожному активному громадівцю право висловити свою думку і бути почутим.