Олена Треммері. Леонід Кучма! Давайте повертати людям те, що вони у свій час втратили. Частина І

17 научитесь делать добро, ищите правды, спасайте     угнетенного, защищайте сироту, вступайтесь за вдову.  
18 Тогда придите — и рассудим, говорит Господь. Если будут     грехи ваши, как багряное, — как снег убелю; если будут     красны, как пурпур, — как волну убелю.  
19 Если захотите и послушаетесь, то будете вкушать блага     земли;  
20 если же отречетесь и будете упорствовать, то меч пожрет     вас: ибо уста Господни говорят.   Книга Исайи 1:17-20

Частина 1. Відсутність позитивного прикладу наслідування веде до анархії та самознищення нації

З дитинства ми будуємо наше особисте життя на ґрунті позитивного та негативного прикладу наших батьків.  Нація ж так само спирається на приклад попередніх поколінь. В історії будь-якої нації присутні свої національні герої, свої Старійшини Нації, що уособлюють в собі приклад гідної поведінки та людської якості та свої зрадники, які служать попередженням для майбутніх поколінь. Свого часу всі ці особи створили прецедент в історії. Це є часткою генетичної пам’яті народу.     
На щастя, історія не визнає політичних інсинуацій, історики судять по фактах, по документах, а народ судить історичних персонажів за єдино  вірним принципом – бажанням наслідування прикладу або ні. Усі політичні інтриги з часом кануть у небуття, а пам'ять про особистість залишається в умах народу назавжди. І якою буде забарвлення цієї пам’яті, залежить від того, якою найвизначнішою подією відзначилася історична особа – негативною чи позитивною. Прикладів в історії багато. Попри всі намагання істориків різних поглядів об’єктивно дослідити найсуперечливішу особистість гетьмана Мазепи, він назавжди залишиться у народній пам’яті зрадником. То є приклад печального кінця будь-якого діяча, що не спромігся за життя залишитися в умах народних визначною людиною. Українським політичним діячам давно вже слід зробити висновок з трагедій наших предків.

Принцип наслідування прикладу показовий під час загострення політичної ситуації, коли спрацьовує несвідома колективна пам'ять. Як приклад, у 2004 році, попри намагання керуючої влади примусово поставити свого намісника, громадяни зібралися на Майдані виявити «народну волю» ще до того, як «помаранчеві» лідери зрозуміли, що відбувається. Українці стояли не за «лівих» і не за «правих». То був прояв духу непокори українського народу будь-яким спробам підкорити його силою. Прояв споконвічної  народної пам’яті, коли люди збиралися на майданах відстоювати свої права і, перш за все,  право на вільний вибір, право на повагу до себе.

На жаль, ті люди, хто покладав надію на докорінні зміни у суспільстві через революцію, сьогодні зазнали краху. Однією з причин є те, що побудована Леонідом Кучмою система державного управління базувалася на інших цінностях, ніж  задекларував на Майдані Віктор Ющенко. Його спроби побудувати власну систему управління на націонал-українських цінностях виявилися однобічними. Як то кажуть в народі: «український гопак на голодний шлунок». Загальна ж «кучмівська» система продовжувала функціонувати попри всі намагання нової влади її зруйнувати, настільки була потужною та самодостатньою. До того ж, сам Віктор Андрійович разом із своїми соратниками є похідними елементами  побудованої Л.Кучмою системи управління.

Якщо казати лише про позитивний приклад Майдану, то у будь-якому разі це був історичний крок уперед. У народній пам’яті Майдан і В. Ющенко завжди асоціюватимуться із перемогою народного волевиявлення, як факту, що само по собі має величезне значення для самоідентифікації  української нації.

Часи ж президентства Віктора Ющенка відзначаться в історії фактом подальшого впровадження юридичної доступності судової системи і, як не дивно, фактом не вступу у ЄС. Можливо згодом історики згадуватимуть цю подію, як благо для України. До того ж, ці роки, безумовно, відзначаться зростанням патріотизму серед українців.

Як негатив, нація згадуватиме Майдан та каденцію В.Ющенка, як крах ілюзій та надій на швидкі зміни. До Президента у повітрі назавжди повисне запитання: чому стільки уваги було приділено визнанню Шухевича та Бендери героями України.

Отже, народна пам'ять, що ґрунтується на принципі наслідування прикладу, відіграє визначну роль в історичних подіях. Бо на ній тримається національний вибір і подальший розвиток країни. Якщо у нації відсутні позитивні приклади наслідування у будь-чому: у дотриманні Конституції і Законів, у виконанні своїх професійних обов’язків, у несенні відповідальності за свої дії і, головне, відсутні приклади невідворотного покарання за злочин проти громадян та Держави, у такій нації немає гідного майбутнього. Ментальність громадян буде змінюватися. Негативний приклад поступово буде витісняти позитивний, що наразі і відбувається, і це призведе до руйнації цілісності Державного устрою. А за відсутності державності настає анархія і відбувається самознищення нації.
    
Давно відомо, що без міцної правової та судової системи Державу не побудувати. Наразі, незважаючи на те, що судова система доступна громадянам, фактично вона не працює. Український політикум, як один, загрузнув по лікті у корупційному лайні. Посадовці за прикладом можновладців, часто за їхніми прямими вказівками, нехтують поняттями «правосуддя», «рівні права», «справедливі рішення», «відповідальність за дії» тощо. За право, зокрема, отримати справедливий суд громадяни дають хабара, а чиновники беруть його, бо усі є заручниками системи.

Усі ми у той чи іншій мірі порушуємо закон, навіть, не виконуючи ПДР. Проте приклад ігнорування Закону першими особами Держави створює умови і наслідки порушення Конституції, що шкодить мільйонам громадян, а не лише іміджу країни. Більш того, це похитує увесь державний устрій і є загрозою національній безпеці країни. Бо за їхнім прикладом громадяни мають підстави масово не дотримуватися норм Законів за принципом: якщо можновладці дають хабара і тим самим уникають відповідальності, то чому я не можу так робити? Якщо Президент, чи прем’єр, чи міністр дозволяють собі вольнощі, то чому чиновники на місцях, ті ж самі громадяни, мають себе обмежувати у п’яних витівках, у мордобої, зраді, лихослів’ї? Молодь демонструє зневагу до оточуючих за принципом: мій тато – високо посадовець, хоч заріжу - мені нічого за це не буде. Створювання негативного прикладу по вертикалі руйнує систему державного управління, руйнує засади дотримання громадянами Конституції, Законів, порядку, врешті решт. І руйнує, як це не печально, позитивну генетичну пам'ять народу.    

На мій погляд, вплинути на розбалансований стан системи управління може лише потужний прецедент. Його може створити лише людина, що перебуває у стані відторгнення суспільством та великою політикою, але має презентаційний статус державного рівня. При умові усвідомлення своєї ролі та наявності сили Духа визнати свої помилки та свою відповідальність за них, ця людина має продемонструвати приклад особистого відродження через реабілітацію. Цей прецедент стане прикладом не тільки для політичної «еліти», а  й для всієї нації. Така Людина отримає моральне право фактично стати Старійшиною Нації і своїм прикладом започаткує нові правила життя суспільства.

У своїх попередніх статтях я досліджувала теоретичних Старійшин Нації, які могли б претендувати на роль показового прикладу якісного і досконалого відродження особи. Перший Президент України Леонід Кравчук успадкував пострадянську систему управління і за 4 роки вщент її розвалив. Навряд чи такий досвід стане нам в пригоді. На ці руїни прийшов Леонід Кучма і заново побудував авторитарну систему державного управління за принципом вертикального підпорядкування всіх і вся одній людині – Президенту. Хоча діючий Президент ще не досяг статусу Старійшини Нації, підсумки діяльності Віктора Ющенко очевидні: одним помахом він зруйнував те, що відтворив його попередник за 10 років. При цьому «хрещеник» Л.Кучми не спромігся побудувати нової системи. Наразі ми, за інерцією, продовжуємо жити у зруйнованій «кучмівській»  системі у симбіозі з хаосом. Одним словом, у бардаку.

Хто би що не говорив, Леонід Кучма був, є і залишиться в історії України як другий Президент. За часи його каденцій було зроблено багато як поганого, так і доброго. Як кажуть: хто нічого не робить, не робить й помилок. Його власний досвід у будуванні системи державного управління, а найголовніше, усвідомлення власних помилок з цього приводу, є неоціненним скарбом для країни. Поступовий і успішний розвиток будь-якої країни можливий лише за умови врахування та усвідомлення попередніх помилок, а також підтримки попередніх досягнень. Безглуздо і безвідповідально докорінно нищити і заново відбудовувати «український будинок» кожного разу з приходом до влади «нової» команди. В результаті такого «топтання на місці»  сьогодні ми стоїмо перед фактом руйнації української економіки, що невдовзі може призвести до втрати Україною незалежності. Те, за що боролися мільйони українців, буде втрачено без перспективи повернення.

Тому я особисто вважаю, що саме Л.Кучма є тією особою, що наразі потребує якісного відродження і може ще послужити країні своїм досвідом. Іншими словами – віддати народові борг.

Особисто для Л.Д.Кучми на це є також причини.

Перша причина. Екс-президент претендує на роль радника політикам та новообраним Президентам країни. На цю роль може претендувати лише особа, що має на це моральне право. Проте справи Л.Д.Кучми із народом на цій Землі ще не вирішені і потребують ясності. Його статус визначений презумпцією невинності, але юридична оцінка його діяльності на посту глави держави ще не дана. Він знаходиться у латентному стані між підозрюваним та свідком у резонансній справі вбивства журналіста, тому до його порад мало хто прислухається. За п’ять років Леонід Кучма мав час для аналізу своєї десятирічної діяльності і його поради як фахівця країні не завадили б. Крім досвіду в управлінні, Леонід Кучма, як ніхто інший, володіє здатністю маневрування у політичному просторі, що вкрай доречно при нинішньому загостренні політичної ситуації.

Друга причина. Скільки житиме екс-президент, стільки й будуть йому ставити неприємні запитання журналісти, здебільшого – риторичні. І скільки б Л.Д.Кучма не відмовчувався – відповіді на ці запитання вже існують і залишаться після нього як невтішні характеристики на сторінках історії. Це ще один привід для того, щоб нарешті екс-президент пішов на діалог із суспільством. Тим більше, що  напередодні виборів до України знов повернувся Микола Мельниченко і знов порушене питання про відповідальність, перш за все, Леоніда Кучми. Знов його викликають до Генпрокуратури і знов він відсиджується у «кущах», прикриваючись своїм статусом, бо не довіряє власно створеній системі примусу. Біг по замкненому колу.

Хтось може і позаздрив би життю екс-президента Л.Кучми, та то не від великого розуму. Жити з тягарем на душі, що ти увійдеш в історію України на кшталт гетьмана Мазепи – не велика радість. Чи то зрадник, чи то герой України? Так і поноситимусь його ім’я всі покоління українців, а правди вже не знайдеш.

Третя причина.    Створення Л.Кучмою благодійного фонду з символічною назвою «Україна» та його постпрезидентська публічна діяльність, безумовно, свідчать про прагнення зробити щось для нації. А ще - про бажання його душі виправдатися перед народом.  У 2005 році: Л.Кучма «сказал, что надеется быть частью национального примирения, и будет руководить фондом, который будет способствовать единению». На жаль, його діяльність у  Благодійному Фонді наразі виглядає як прикриття. Усі його благодійні справи -  це сльози проти тих ресурсів, що він отримав за часи свого керування країною, зокрема,  і на газових схемах. Та й у разі доведення його причетності до справи Гонгадзе, хіба згадають нащадки Леоніда Кучму як благодійника?

Щодо книг екс-президента. Невгамовність літературного письменництва Л.Кучми є спробою отримати хоча б збалансовану оцінку своїх дій на посту глави Держави, які геть перекреслені величезним негативом часів його каденцій. Проте за життя такі спроби Леоніда Кучми достукатися до людських сердець та розуму - марні. Хіба що нащадки читатимуть їх задля написання рефератів.

В наявності факт, що нація не вибачила своєму колишньому президентові маніпуляцій з країною. Поняття «кучмізм» назавжди символізуватиме цілу епоху із довгим переліком негативних визначень.

Мабуть, і сам Леонід Данилович усвідомлює те, що неспроможний повернути собі і своїм нащадкам гідне ім’я. Як людина із холодним «політичним»  розумом, він не вірить у таку можливість, він відкидає її, як щось нездійснене. Проте його душа до останнього шукатиме  нагоди реабілітуватися і це відчувається у кожному інтерв’ю, що інколи трапляються у пресі та у його книгах.

Отже, висновок. Леонід Кучма – людина, що знаходиться у тому віці і у тому положенні, коли опікування своїм ім’ям в історії країни має бути найголовнішою дилемою його життя. Він вже усунений від політичних ігор та й його самого, мабуть, вже не турбує велика політика. У нього було  достатньо часу, щоб проаналізувати та зробити неприємні відкриття: його «вірні соратники» зрадили його, люди, які за часи його президентства казково розбагатіли, навіть не потиснуть йому руку, його політичні опоненти виявляють до нього поблажливе співчуття, а люди, що «зобов’язані йому всім, не заплатять йому навіть тим, що нічого не коштує й так дорого цінується – людською увагою».

Якщо Леонід Кучма знайде в собі сили свідомо визнати перед суспільством свої помилки, якщо він готовий до відповідальності перед народом, його відродження як Людини стане прикладом сили Духу політичного діяча і він дійсно стане гідним Старійшиною Нації! Він стане позитивним прикладом і стандартом для політичних діячів усіх часів майбутньої української історії.

Думки авторів статей, які публікуються у розділі "Думка Громадівця" не є офіційною позицією Української Громади. Ми надаємо кожному активному громадівцю право висловити свою думку і бути почутим.