Людмила Бойченко. Кобзар зомлів би, якби побачив свою Україну сьогодні…

9 березня українці вшановували Тараса Шевченка у 196 роковини від його народження. Що найдивніше, здавалося б Кобзар є тією величною національною постаттю в українській історії та культурі, навколо якої можуть об’єднатися всі, та тільки не наші політики. Абсолютно очевидно, що вони можуть об’єднатися лише навколо власних меркантильних інтересів і заради власної вигоди, а не навколо України, яка зараз більш, ніж коли потребує єдності заради свого порятунку.

Головні події 9 березня 2010 р.

Безумовно в суспільно-політичному житті цього дня відбулися ключові події: вшанування Тараса, вручення державної премії його імені (зі скороченим бюджетом і не в тому місці, що завжди); опозиційний мітинг (віче); прийняття ВРУ антиконституційного закону (зміна правил формування коаліції); зустріч Януковича з Яценюком і Тігіпком; завуальоване звинувачення Януковича Симоненком у зраді виборців і т.д.

На моє переконання, одна з головних подій – це формування інституту опозиції.

У день народження Кобзаря біля його пам’ятника, що навпроти однойменного університету, на вічі народно-демократичних сил було обрано Юлію Тимошенко лідером об’єднаної демократичної опозиції.

Кількома годинами пізніше після зустрічі з Президентом Януковичем Арсеній Яценюк офіційно заявив про свій перехід в опозицію. І навіть висока посада в новому уряді, запропонована Януковичем, не стала на заваді народження нового опозиціонера в Україні.

Отже, наразі ми маємо двох опозиціонерів. Спільною рисою є те, що і Юля, і Арсеній представляють протестну опозицію. Опозицію проти, в даному разі, проти діючої влади, проти Януковича та його команди.

І здається, опозиціонери (як колишні, так і новоспечені) напрочуд забули, що бути опозиціонером – це бути на боці громадян, суспільства, громади. Це захищати їхні інтереси, а не власні. Це стояти на позиціях правди, а не брехні. Ось далеко не весь перелік функцій справжньої опозиції – народної. Адже Тарас Шевченко – то великий народний опозиціонер.

Мотиви опозиційних людських рішень (на прикладі українських персоналій)

Цікаво було б дізнатись про мотиви їхнього рішення. Можна принаймні, роздумуючи, побудувати певні гіпотези.

Гіпотеза №1 щодо ЮВТ. Вона не може змиритися зі своїм програшем і неминучим падінням, а тому, перебираючи всі варіанти подальшої долі та згадуючи найбільш успішні роки життя, не побачила іншого виходу, як знову стати опозиціонеркою і спробувати об’єднати навколо себе тих, хто ще залишився їй вірними і не продався.

Гіпотеза №2 щодо АПЯ. Він, не отримавши бажаного (крісла Президента, Прем’єр-міністра) і побачивши підтримку електорату на протестній хвилі передвиборчої кампанії, вирішив стати опозиціонером. І в разі правильного вибору його чекає успіх.

Наскільки правильними є висловлені гіпотези покаже практика, або перевірка на достовірність у ході спеціального політологічного дослідження. В будь-якому разі потрібен час. І ми матимемо змогу переконатися у вірності/фальшивості цих гіпотез.

Дотримання законності VS Конституція

9 березня 2010 р. народні депутати (234) проголосували за зміни до ст. 61 Закону України «Про Регламент Верховної Ради України» щодо формування коаліції в парламенті.

Попри явну, неозброєним оком кожному звичайному громадянину, та пряму заяву Р.Зварича в ході голосування за поправки антиконституційність цих зміни, вони були ухвалені ВРУ. І рішення Конституційного Суду, тлумачення саме положення про коаліцію є, і заява національно-демократичних сил щодо конституційного перевороту є, а ефекту нуль. Спадає на думку: а чи не тому скорочена назва нашого парламенту є саме ВРУ, що просто відображає всю її сутність, то чому дивуватись таким і подібним рішення нардепів.

Про те, що в нас закон далеко не один для всіх, або інакше – він один для всіх, але лише на папері, знає і великий, і малий. Жодного секрету і новизни, адже наша демократія особлива і тому розуміється вона не як свобода, обмежена законами, а як свобода робити, що хочу і ні за що за те не відповідати. От тому і маємо те, що маємо і на що заслуговуємо.

Про майбутню коаліцію

Нічого нового, на перший погляд, не напишу. Просто констатація фактів. Коаліція у цій ВРУ потрібна лише для одного – для приведення до влади команди Януковича-Азарова. Тому й заяви звідусіль про коаліцію «тушками», тому й так довго ПР проводила торги (які, до речі, ще тривають), працюючи з нардепами по одинці та з групами в фракції «НУ-НС». Треба одне – коаліція на день, яка зробить Миколу Яновича Прем’єр-міністром і всіх інших, хто має відпрацювати, міністрами. Зважаючи, що Генпрокуратура, Нацбанк, СБУ, суди і національні телеканали вже і так у віданні Януковича. Залишився тільки уряд та більшість у парламенті і тоді – вся повнота влади, чи то пак узурпація надовго. І вже в тісних колах (і не дуже) обговорюється 10-річне правління-царствування. Яка там вже «система стримувань і противаг»?

Так-от. У мене питання як у звичайної українки. Чому жоден із вас, політики, не задумався над тим, а що ви будете робити, якщо завтра-післязавтра станеться щось екстраординарне, зовсім від вас незалежне (наприклад, землетрус, повінь, інша катастрофа)? Принаймні події останнього півмісяця неоднозначно дають зрозуміти, що слід звернути особливу увагу на це (Гаїті, Чилі, Франція, США, Туреччина). До речі, сюрпризи природи в останніх двох країнах відбулися саме вчора (9.03.2010). І що? Наша влада та опозиція зробила якісь висновки? Чи вони живуть на іншій планеті і думають, що їхні мільйони врятують від цього?

Ще кілька питань. Риторичних, як і попередні. А що робитимуть регіонали, якщо їхнього лідера не стане? Якщо робитиме Янукович без Ганни Герман? Адже ми всі під Богом ходимо.

Вихід є!

Але з будь-якої ситуації є вихід. І той, хто шукає, і той, хто має чисті помисли, його знаходить. На перший погляд, політичну кризу в законодавчій владі вирішать позачергові парламентські вибори. Але вони допоможуть лише в тому разі, якщо будуть виконані певні умови.

Перша. Зміни у виборчому законодавстві, принаймні «відкриті списки». Хоча цього звісно замало, слід змінити повністю виборчу систему. Але на це, як і на інші конструктивні кроки для України, політичної волі у підневільній ВРУ нема.

Друга. Поява якісно нових лідерів із державницькою ідеологією, а не гарних облич з мішками грошей. Повірте, гроші максимум до 2012 року нібито вирішують все, згодом ситуація кардинально зміниться.

Третя. Поява політичної культури громадян і зростання активної соціальної свідомості.

Четверта. Духовно-моральна революція. Адже все, що відбувається і на небі, і не землі, залежить від духовності людей.

Переконана, що навіть цих чотирьох умов цілком достатньо для того, щоб подолати політичну – і не тільки! – кризу в Україні.

Сподіваюсь, що кожен з вас, замислиться над суттю процесів, що відбуваються зараз в нашій країні. Замислиться і задасть собі запитання: «Во славу кого здійснюється те чи інше? Що за цим стоїть? Які мотиви приховуються, а що виноситься напоказ?».

З вірою в Україну!

Джерело: Українська Правда

Думки авторів статей, які публікуються у розділі "Думка Громадівця" не є офіційною позицією Української Громади. Ми надаємо кожному активному громадівцю право висловити свою думку і бути почутим.