Олег Чорногуз. Бліцкриг по-кремлівськи. Частина ІІ

Ще один колега по московському парламенту – Євгеній Федоров, путінівський єдинорос з військовою освітою,  учасник окупації Афганістану, пропонує нам  «Союз на трьох» зі столицею в Києві. «Перші трудящі» зразка 1939 року уже готові відгукнутися на такий заклик держдумівця. І не просто трудящі, які ставлять пам’ятник найкривавішій за всю історію людства особі у колишній столиці Козацтва – Запоріжжі, що є насмішкою над духом вільнолюбного лицарства минулих віків. Першим безпосередньо з Є. Федоровим відгукнувся наживо через телеканал Володимир Семиноженко – віце-прем’єр України. Він схвально ставиться як до першої, так і другої пропозиції подій в Україні. Хоча академік (!!!) мав би пам’ятати, що кривавий Коба, який забрав мільйони людських життів, був безпосередньо причетний до розв’язування Другої світової війни, а точніше – її ініціатором (читай сталінські промови від 5 травня 1939 року, О.Ч.). Згодом кривавого Кобу осудили самі ж вірні ленінці-комуністи на ХХ з’їзді компартії ЦК КПРС і всі пам’ятники, як і пам’ять, про цього Торквемаду ХХ сторіччя було знято з усіх п’єдесталів «нєоб’ятной родіни». Але це “вчора” не зупинило сьогодні віце-прем’єра з гуманітарних наук від формул виправдання цієї ганьби для українського народу. Адже саме цей кат забрав мільйони життів українців і часто тільки тому, що вони були українцями. Віце-прем’єр і академік не побоявся привселюдно замахнутися на суверенітет держави, в якій займає таку високу посаду. Проти цієї антидержавної особи за своєю суттю і духом, як і його колеги по українофобстві Д. Табачника, не тільки не відкрили кримінальної справи, але, навіть, не звільнили їх з посад. Враження таке, що нині легко і вільно  може почуватися в Україні тільки той, хто, або перепишеться в представника нацменшини України, відмовившись від українства, або засвідчить, що він насправді належить не до українського народу і заговорить московською, якщо хоче без переслідувань жити в Україні чи триматися своє посади. Як це вже «здійснює в своїй практиці голова Конституційного суду А.Стрижак.

Нинішній горе-міністр освіти в Україні Д. Табачник (ніби на цей високий пост не можна було знайти професійного педагога-менеджера, ректора вузу, чи, скажімо, освітянського академіка?!) – цинік до мозку кісток, особа без серця, душі і всіляких людських чеснот, а за своєю суттю – расист, сьогодні намагається в «папуасній республіці» (ще один «учений» вислів новоявленого міністра і, на громадських засадах, пропагандиста неоколонії, яку фактично творять в Україні) закладає в освіту принцип  будівництва Вавилонської вежі, запроваджуючи під час тестування абітурієнтів різні мови нацменшин, де б усе переплуталося, і держава (даруйте, Bавилонська вежа) так і не відбулася б. Бо всі у Вавилоні заговорять різними мовами і ніхто вже нічого не зрозуміє, що він будує і в якій він державі живе. Якщо опуститися на нашу грішну землю, то угорці (за табачниками і йому подібними колєсніченками-корніловими з ростиславами іщенками та володимирами скачками) вважають, що вони живуть на своїй споконвічній землі; румуни, що вони на своїй землі; росіяни, безперечно, на своїй «споконвічній землі», а греки – тим паче, бо в історію України ще вписуються графа чи параграф (образно кажучи) про древніх греків, які населяли нібито нашу землю ще до нас, українців-русичів, бо ми, українці-русичі, нібито, за теорією полковника історичних наук Табачника, придумані для сміху істориком М. Грушевським на території Австро-Угорщини півтора століття тому. Чому ж великий Микола Гоголь, пишучи про таких «мертвих душ» ще до народження М. Грушевського, завважив: «Знаєте лі ви украінскую ночь? О, ви нє знаєте украінской ночі». (1831). А М. Грушевський народився у вересні 1866 року. Ось вам і полковник історичних наук.

Д. Табачнику під стать ще один «доктор» – такий собі Данило Яневський. Цей «історик» знайшов себе в іншій царині – кон’юнктурі, і вже виявилося, як у Д. Табачника, як і в А. Вассермана, що нема, загалом, українського народу, а є тільки територія під умовною назвою Україна, яку він поділив на 60 різношерстих анклавів. Скажімо, Буковину було поділено на «румунський, єврейський, німецький» анклав чи округи. А от українського той «літописець», здається, та й не помітив, як і, даючи інтерв’ю московській газеті, не замітив українського народу. А ще вчора цей «літописець» Помаранчевої революції свідчив у своїй «Хроніці», що по всій Україні кочують потяги та автобуси з людьми, блокується робота місцевих адміністрацій; тим часом віддаються накази керівниками силових міністерств, шикуються підрозділи зі щитами, роздаються набої… Не пролилася кров на українській землі ані тої осені, ані взимку, і не ділилася тоді Україна а ні на німецьку територію, ані на єврейську, ані на московську, ані на румунську, а тим паче – на 60 різних анклавів, і після Помаранчевої революції український народ прирік себе на право користуватися своїми правами. Сьогодні «помаранчевий літописець» чомусь став голубим – аж синім – у своїй неприязні до України, українців і всього українського. Як тут не сказати про таких «літописців»: час кон’юнктури помер, час кон’юнктури народився!

Якщо ще й цю теорію табачників-яневських-вассерманів незабаром в Україні утвердять, то згодом виникне цілком закономірне запитання: а звідки прийшли ці українці, що живуть в Україні? Адже, з їхніх «наукових теорій» сам по собі напрошується логічний висновок: українці – прибульці, а ця територія їм не належить. Таким, очевидно, очікується майбутній шлях «розвитку» нашої держави у перспективі з табачниками-семиноженками. І це не маячня. Це – реальність, підкріплена волаючими фактами, які я вже навів у попередніх абзацах, взятих мною із сьогоднішнього стану. Це, по суті, політика вчорашніх колоністів, які повернулися нібито в свою колонію. Вони нині усіма правдами і неправдами осіли у високих державних кріслах і взяли (як їм мариться) владу надовго, якщо, не на завжди. Одурманені та сліпі українці-русичі, що вчора купувалися навіть не на ковбасу, а тільки на її пахощі, сьогодні, голодні, як і вчора, чухають потилицю і самі собі самокритично кажуть, аби ж ми не такі дурні були та дружні, то, мабуть, цього в черговий раз з нами не трапилося б, і нас не посадили б знову на хвіст оселедця, а завтра посадять на палю, якщо проявлятимемо ще й незадоволення.

Все як у Литвина, тільки флот на 25 років продовжив своє існування, президент пожертвував разом зі спікером і Конституційним судом українською Конституцією. Одним розчерком пера Віктором Януковичем підписана капітуляція України і здана на очах усього народу «вічному брату», який ніколи не зраджував нас у своїй «вічній дружбі». Янукович, судячи з перших кроків правління, не стає для України ані Маннергеймом (швед за походженням, а за патріотичним духом – фін), ані її сином, а за Харківськими угодами збирається стати просто васалом Москви і на практиці довести, що вище малоросійського губернаторства у своєму низько плановому польоті піднятися не зможе. Не зможе навіть до патріотичної висоти бацьки Лукашенка, який у хвилини небезпеки для рідною Білорусі таки може показати «бійцівський характер» перед Москвою. Гідний подиву і поваги!

Мені сьогодні дуже хочеться, що ми, нарешті, хоч раз на себе глянули збоку, і в розрізі тисячолітньої історії зрозуміли, що все це ми уже проходили, як і «Союз на трьох» (за постулатом Семиноженка) і вавилонську вежу (за ідеєю Табачника). Ми там уже були і наковталися крові та смертей мільйонів. Але саменоженкам і табачникам з колесніченками здається її, української крові, ще мало пролито українцями-русичами. Вони хочуть свіжої крові: яку добре викачувати з людських тіл під час громадянської війни, або ж під час приєднання «на трьох», щоб тим «Третім» та й «Другим» «Перші» сказали:

– Так, хахли… Ми вже тут до вас самостійно повоювали. Ви там, у себе, в нашєй окраєнє, трохи наковталися свободи, а тепер – за автомат Калашникова і за цинкові труни і кроком руш на Кавказ! Не одним же російським матерям оплакувати цинк! Хай і українські разом з білоруськими матерями також поплачуть. А ми вам за це Митний Союз і широкий ринок подаруємо. А потім, ви ще не знаєте, що таке Норд-Ост, московське метро, що таке шахіди і пояси смерті? Ми цієї розкоші за 20 років наковталися по самі вінця. Тому і ви ковтніть у своїх підземках: на Видубичах, Осокорках чи як у вас там ті підземні станції метро ще називаються?!

Це гірка і сумна картина «світлого майбутнього з рожевими спалахами» після терактів і кривавих воєн для українців в інтересах чужих держав після реалізації «Союзу на трьох», яку нині активно проповідують апостоли від партії регіоналів табачник-семиноженко-колєсніченко. Ці – нові батуринські носи на тілі українського народу, який ще не став древнім греком чи хазаром, як у часи Київської Русі.

Зроблю ще один лірично-задушевний відступ. Я часто ловлю  себе на думці: За 19 років української Незалежності, я ще ані разу не жив в Україні, в українській Україні!.Без мовних бар’єрів, без перевертнів. Без манкуртів, без перекинчиків, без рабів, які при першій російськомовній фразі, відгукувалися «Чаво ізвлолітє? Або «Гаварітє па - русскі»». Я 19 років ходив білою вороною у самісінькому центрі України – Хрещатику. Я 19 років,  не почував себе господарем своєї землі і 19 років мені ввижалося, що я забрів у чужу мені країну, в якій постійно казали «Вам українська не личить! Вам це не пасує!». Мене 19 років української Незалежності принижували.  Сьогодні просто відверто знищують. Я ніколи в своїй країні не відчував себе, як росіянин почуває себе в Росії, як єврей - в Ізраїлі, француз - у Франції, англієць в Англії. Я навіть не знаю, що це за таке національне оточення!  Я  за 19 років не уявляв собі, як живе француз у Парижі, як англієць у Лондоні. Я  тільки 3 дні з усіх 19 років, (всього три дні!!!),  жив в українській Україні. Всього 3 дні за всі 19 років, я поїхав до Львова і зрозумів, якою має бути українська Україна, як російська Росія, як французька Франція, як польська Польща... Я раптом тільки у Львові відчув, що і я українець. Великий українець. Навколо мене на вулицях, скверах, у крамницях, книгарнях, у трамваї, у парку, у львівських кав’ярнях, під левом і без лева, на лавочці і підземних переходах, на ярмарках і майданах, на хідниках і ярмаркових майданчиках тут усюди жила Україна. Усюди дихала Україна і тут жила Україна. Я вперше відчув себе українцем. Я вперше, після Львова подумав, краще нас було б не 50 мільйонів, не 40, а всього може 10, але без перевертнів, без перекинчиків, без манкуртів і без квіслінгів. 10 мільйонів чи 5, але як одна родина, як один народ. Гордий, згуртований, дружній і ніким і ніколи не переможний. Так кричала моя душа у відчаю. Так кричала у Львові моя душа. Кричала моя душа і після 3 днів мого перебування в Україні. Я мріяв, щоб таким був мій Київ, моя рідна Вінниця, наш Харків, Одеса наша і наше Запоріжжя. Козацьке славне Запоріжжя…

Пан Табачник у своїх історичних нічних «аналізах» полюбляє паралелі. Скажімо, з Гітлером чи Геббельсом. Я дозволю й собі провезти одну паралель. Його колега по кріслу – ідеолог Третього Рейху – Геббельс, іменувався міністром освіти та пропаганди. Міністр від Когось іменується міністром тільки освіти, а щодо пропаганди, то цим він займається нібито на громадських засадах. І він, за теорією філософа Мирослава Поповича, на це має приватне право, як інтелектуал (дивись шоу «Велика політика», де пан Попович виступив таким собі адвокатом Табачника). Окрім Гітлера і Геббельса, яких у своїх постулатах так полюбляє згадувати пан Табачник, був ще один ідеолог Гітлера – Альфред Розенберг. Під час окупації України Третім Рейхом Альфред Розенберг став батьком ідеї Untermen-schen (унтерменшів). Він українців так само трактував, як нині Д. Табачник у своїх «наукових працях» трактує українців-галичан. У багатьох «працях» Д. Табачника ця расова теорія проходить червоною ниткою. То він Україну називає «папуаською республікою», то українців західного регіону – майже папуасами, які «зійшли з гір, але так і не навчилися мити руки», а часи свободи слова і демократії за президента Віктора Ющенка, він дозволяв собі навіть проводити ще й далеко не географічні паралелі. Так, він стверджував, що з Гітлера хоч якась була користь. Він будував у Німеччині автобани, а от Віктор Андрійович збирав лише трипільські “горшки”, і цим самим ніби стверджував, що йому Гітлер миліший за Ющенка.

Та Бог суддя цьому Д. Табачнику в його політичних смаках і уподобаннях. Я трохи старший віком за Табачника і шматок історії знаю не з тих підручників, які збираються «історики» типу Яневського під керівництвом полковника історичних наук понаписувати для українських дітей. У цих підручниках виявиться, що вже немає такого поняття, як етнос, а буде тільки супер(над)етнос. Така собі вавилонська мішанина з усіх «етносів», тобто, нацменшин, що живуть в Україні… Саме тому мені хочеться також повернутися до «історії». Страшної історії, яку пережили не по книжках, а в своєму житті діти війни. Мені було 5 років, коли в моє село на мотоциклах в’їхали гітлерівці. З посмішками на обличчях, запиленими українським порохом, в’їхали, як самозадоволені переможці. У перші місяці, не кажу роки, окупанти загравали з українським населенням: відкрили українські школи, відкрили церкви, які за радянської влади вважалися товарними складами, поновили хрести на існуючих і неіснуючих банях церков, дозволили українському населенню молитися рідною мовою і на підтвердження цього навіть заснували українські газети: за формою, змістом і за мовою. Так почався в Україні гітлерівський бліцкриг з елементами загравання з місцевим, як тепер висловлюється Д. Табачник, етносом, або «папуасами». У перші дні окупації української землі гітлерівці позбивали прикладами і молотками усю державну символіку СССР. Пам’ятників Бісмарку, Вільгельму, Гітлеру, Геббельсу, Розенбергу чи Коху одразу не ставили, як нині ставлять Катерині ІІ, Голіцину, Леніну, Сталіну нео-окупанти… З перших місяців не висувалася і теорія расизму, тобто, ані україножерства, ані ненависті до українського народу. Тодішній міністр освіти Третього рейху українців не називав «папуасами» і такими, що зійшли з гір. Більше того, Альфред Розенберг радив навіть надати автономію Україні і зробити її союзником Німеччини. Гітлер відкинув ідею «плутаного прибалта» про автономію України, а незабаром світ дізнався про програми Геббельса-Розенберга про расове знищення народів. Зокрема, – слов’ян. Щоправда, українців частково збиралися залишити, (окрім інтелігенції, як за Сталіна!), як унтерменшів, (це вже, – як нині!) на власній території, але тільки для важкої праці на гітлерівських ланах і фермах та для доїння корів. Окремим особам планувалося надати чотирикласну освіту, аби вони вище обліковців великої та малої рогатої худоби (очевидно, кіз і козлів) не піднімалися. Тобто, була надія, що українці, як етнос, хоч і нацистськими рабами, але таки на своїй території залишається.

За теорією нинішнього міністра освіти України, українцями взагалі, судячи з усього, місця тут немає: ані за мовою, ані за етнічною приналежністю, ані за дублюванням фільмів, радіо, телебачення, пресою, історією. Тут є місце тільки нацменшинам(«суперетносу»), які, до речі, мають свої батьківщини, чого не скажеш про українців, у яких другої Вітчизни, окрім України, немає. Але це не турбує циніка й ідеолога расизму – Табачника. Як, очевидно, й новоспечений уряд, який тримає на цій посаді такого морального садиста, чи провокатора, аби не об’єднувати український народ у єдине ціле, а за будь-яку ціну –  роз’єднувати. Складається враження, що нині будується в Україні епоха нацменшин без корінного населення. Під вигаданою назвою Табачником – суперетнос. Легко і вільно може здихнути той, хто або перепишеться в представника нацменшин, відмовившись від українства, або засвідчить, що він і справді належить не до українського народу, заговорить московською, якщо хоче спокійно жити в Україні, в іншому випадку його чекають і кайданки, і буцегарні, і смерть, як на расовому ґрунті було вбито студента одеського університету імені Мечникова Максима Чайку тільки за те, що він – українець. За це окупанти-вбивці, як під час будь-якої окупації, покарань не несуть. Унтерменш не вартий ламаної копійки…

 За визначенням нашого філософа Мирослава Поповича, «інтелектуал і енциклопедист» Дмитро Табачник уже, очевидно, вловив хід моїх думок. Так от, я їх розшифрую для окремих філософів нашого часу, які схвалюють таких ідеологів, як Дмитро Табачник чи Вадим Колєсніченко на право займати високі посади в державі Україна, яку вони ненавидять усіма відтінками своїх садистських і провокаторських душ, і цинічно цього, навіть, не соромляться, виконуючи холуйську роль у прислужництві дядьків «атєчєства чужого».

Як не прикро, але нинішній бліцкриг табачників не порівняєш навіть з першими роками гітлерівської окупації. По-перше, гітлерівці з першого дня, захопивши територію України, не починали з паління українських підручників, не відміняли карбованців, а конституційний суд гітлерівців не втручався в українське шкільництво, і не наполягав, щоб українці на перервах розмовляли німецькою мовою. Не йшлося у програмах (навіть Розенберга-Геббельса), як у концепціях Табачника, про: «деукраинизации общественной жизни, его информационной, культурной и духовной сфер». Не йшлося і про «процессы изъятия украинского из Украины и решительно прекратить все действия, которые размывают основы нашей государственности».

Ця оголена, якщо не сказати – божевільна – печерна і неприхована антиукраїнська позиція є своєрідним сигналом для «любителів» і прихильників тоталітарних режимів сказати вголос: час реваншу настав. Геть з української держави все українське! На щит –портрети тиранів українського народу, криваві прапори, гасла, заклики і фільми типу «Убий у собі українця добровільно», бо інакше ми його вб’ємо в тобі самі, як у цьому нас переконував ґаспадін Табачник у фільмі московського виробництва «Убити в собі росіянина», в якому глядачів переконував, що по суті українського народу не існує, що це – просто частина великого російського племені. Поняття «українці», на думку Табачника, «було штучно створене наприкінці 19-го століття в Галичині тамтешніми божевільними націоналістами».

Цікавий погляд індивідуума, який, нібито, має диплом доктора історичних наук. У цьому випадку хочеться запитати «історика», а куди ж тоді подіти «першу в світі демократичну республіку – Запорозьку Січ» (Карл Маркс), Козацькі та Гетьманські держави, Велике Руське князівство Івана Виговського та й державу Богдана Хмельницького. Ми що, хвіст зайця приліплювали до Московії у 1654 році ще задовго до народження штучно створених у Галичині «божевільних націоналістів»? Мені, здається, все навпаки: у самого міністра освіти, «історика», «проффесора», уже почалася «манічка» від тимчасових успіхів. Полковник історичних наук мав би знати, що від Вісли до Дону. за висловом Володимира Жаботинського, простяглося українське мовне море. І в основу того моря покладено не діалект галичан, як це вважається в диких снах «проффесора» від історії, а київсько-полтавський діалект. Той, яким розмовляли в Київській Русі русичі (майбутні українці) за визначенням всесвітнього відомого російського історика В. Ключевського. Про це свідчать і графіті на стінах наших соборів і на мечах 9–10-го століть.

Не зрозумілий і абсолютно протилежний поділ на своїх і чужих у дні, коли президент заявляє про об’єднання в своїй програмі, ці пігмеї від політики виносять діаметрально-протилежні концепції – роз’єднання і владарювання. Ділять український народ на «ми і вони», на «своїх» і «чужих». Такий поділ – не що інше, як ознака край ворожого ставлення до рідного, ознака махрового мракобісся для будь-якого політика. А для політика ХХІ сторіччя – остання інстанція негідника. Саме на таких політичних дистанціях у зраді народу і держави, де географічно перебувають ці провокатори, садисти, циніки і, по суті, – ідеологи чергової окупації України, і є та остання інстанція, яка афішується, як зрадництво, провокація і продажність. Саме цим нині і займаються ці вище названі убогі духовно особи, які у своїй сутності прирівнюються до духовного неандертальця з донецької міськради, здається, Миколи Левченка, свояка когось з московських шовіністів, якщо я не помиляюся – Затуліна. Донецький Левченко – людина з палаючими ненавистю до усього українського очима. Такі ж очі і в агронома з Умані, такі ж очі і в ново-поставленого міністра освіти. Це – ознака внутрішньої ненависті до того чи іншого предмету. А в даному випадку – до України, її Незалежності, її демократії і її волі. Інакше такі дикі провокації з боку цих осіб ніяких інших пояснень під собою не мають і мати не можуть.

Думки авторів статей, які публікуються у розділі "Думка Громадівця" не є офіційною позицією Української Громади. Ми надаємо кожному активному громадівцю право висловити свою думку і бути почутим.